Ч 2 ст 61 гпк

admin

Ч 2 ст 61 гпк

  • Автострахование
  • Жилищные споры
  • Земельные споры
  • Административное право
  • Участие в долевом строительстве
  • Семейные споры
  • Гражданское право, ГК РФ
  • Защита прав потребителей
  • Трудовые споры, пенсии
  • Главная
  • Статья 61 ГПК РФ. Основания для освобождения от доказывания

Гражданский процессуальный кодекс Российской Федерации:

Статья 61 ГПК РФ. Основания для освобождения от доказывания

1. Обстоятельства, признанные судом общеизвестными, не нуждаются в доказывании.

2. Обстоятельства, установленные вступившим в законную силу судебным постановлением по ранее рассмотренному делу, обязательны для суда. Указанные обстоятельства не доказываются вновь и не подлежат оспариванию при рассмотрении другого дела, в котором участвуют те же лица.

3. При рассмотрении гражданского дела обстоятельства, установленные вступившим в законную силу решением арбитражного суда, не должны доказываться и не могут оспариваться лицами, если они участвовали в деле, которое было разрешено арбитражным судом.

4. Вступивший в законную силу приговор суда по уголовному делу обязателен для суда, рассматривающего дело о гражданско-правовых последствиях действий лица, в отношении которого вынесен приговор суда, по вопросам, имели ли место эти действия и совершены ли они данным лицом.

5. Обстоятельства, подтвержденные нотариусом при совершении нотариального действия, не требуют доказывания, если подлинность нотариально оформленного документа не опровергнута в порядке, установленном статьей 186 настоящего Кодекса, или не установлено существенное нарушение порядка совершения нотариального действия.

Комментарии к статье 61 ГПК РФ, судебная практика применения

Разъяснения Верховного Суда РФ

Обязательность приговора суда в гражданском деле в части доказанности виновных действий конкретного лица

В силу части 4 статьи 61 ГПК РФ вступивший в законную силу приговор суда по уголовному делу обязателен для суда, рассматривающего дело о гражданско-правовых последствиях деяний лица, в отношении которого вынесен приговор, лишь по вопросам о том, имели ли место эти действия (бездействие) и совершены ли они данным лицом.

Исходя из этого суд, принимая решение по иску, вытекающему из уголовного дела, не вправе входить в обсуждение вины ответчика, а может разрешать вопрос лишь о размере возмещения.

В решении суда об удовлетворении иска , помимо ссылки на приговор по уголовному делу, следует также приводить имеющиеся в гражданском деле доказательства, обосновывающие размер присужденной суммы (например, учет имущественного положения ответчика или вины потерпевшего).

Обязательность постановления по делу об административном правонарушении в гражданском деле в части доказанности действий конкретного лица

На основании части 4 статьи 1 ГПК РФ, по аналогии с частью 4 статьи 61 ГПК РФ, следует также определять значение вступившего в законную силу постановления и (или) решения судьи по делу об административном правонарушении при рассмотрении и разрешении судом дела о гражданско-правовых последствиях действий лица, в отношении которого вынесено это постановление (решение).

Обязательность решения суда, арбитражного суда по ранее рассмотренному гражданскому делу между теми же лицами в части установленных судом обстоятельств

Согласно части 2 статьи 61 ГПК РФ обстоятельства, установленные вступившим в законную силу судебным постановлением по ранее рассмотренному гражданскому делу, обязательны для суда. Указанные обстоятельства не доказываются и не подлежат оспариванию при рассмотрении другого дела, в котором участвуют те же лица.

Такое же значение имеют для суда, рассматривающего гражданское дело, обстоятельства, установленные вступившим в законную силу решением арбитражного суда (часть 3 статьи 61 ГПК РФ).

Под судебным постановлением, указанным в части 2 статьи 61 ГПК РФ, понимается любое судебное постановление, которое согласно части 1 статьи 13 ГПК РФ принимает суд (судебный приказ, решение суда, определение суда), а под решением арбитражного суда — судебный акт, предусмотренный статьей 15 Арбитражного процессуального кодекса Российской Федерации.

Исходя из смысла части 4 статьи 13, частей 2 и 3 статьи 61, части 2 статьи 209 ГПК РФ лица, не участвовавшие в деле, по которому судом общей юрисдикции или арбитражным судом вынесено соответствующее судебное постановление, вправе при рассмотрении другого гражданского дела с их участием оспаривать обстоятельства, установленные этими судебными актами. В указанном случае суд выносит решение на основе исследованных в судебном заседании доказательств.

Вышеприведенные разъяснения содержатся в пп. 8, 9 Постановления Пленума Верховного Суда РФ от 19.12.2003 N 23 «О судебном решении»

Гражданский процессуальный кодекс Украины (ГПК Украины)

Стаття 61. Підстави звільнення від доказування

1. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

2. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

3. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

4. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР
до статті 61 Цивільного процесуального кодексу України

1. Обов’язок щодо доказування не є безмежним. Коментована стаття встановлює три групи обставин, від доказування яких звільняються сторони та інші особи, які беруть участь у справі. Це обставини, визнані сторонами та іншими особами, що беруть участь у справі (ч. 1), загальновідомими (ч. 2) та преюдиційними (ч. 3 та 4).

2. Визнання — це повідомлення стороною чи іншими особами, що беруть участь у справі, обставин, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які за законом повинна доводити друга сторона чи інші особи.

Процесуальним наслідком визнання в цивільному процесі однією зі сторін факту встановленим є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування.

Визнання певної обставини звільняє від обов’язку її доказування лише тоді, коли її визнали інша сторона, треті особи, представники сторін та третіх осіб. Якщо хоча б хтось з числа цих осіб, які беруть участь у справі обставину не визнає, вона потребує доказування.

Як зазначено у п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України N 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», в ході розгляду справи сторона може відмовитися від визнання нею чи її представником певних обставин, довівши належними та допустимими доказами, що ці обставини було визнано внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з іншою стороною. При доведеності причин відмови від визнання обставин суд постановляє ухвалу, яка не підлягає оскарженню, після чого такі обставини доводяться у загальному порядку. Зокрема, це означає, що іншій стороні у справі може бути надано право надати докази, які своєчасно не було надано унаслідок попереднього визнання обставини щодо її підтвердження чи заперечення.

Разом з тим слід звернути увагу, що відповідно до п. 3 ч. 6 ст. 130 ЦПК в попередньому судовому засіданні суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню. Інших осіб, які беруть участь у справі, окрім сторін, у цій нормі не згадано. Тому можливим є також висновок, що для звільнення від доказування достатньо визнання обставини лише сторонами.

Визнання здійснюється в попередньому або в судовому засіданні шляхом надання суду відповідних пояснень. Не вважається визнанням обставини мовчання.

Визнання обставини, яку повинна доказувати інша сторона, не означає згоду того, хто цю обставину визнав, із запропонованою оцінкою цієї обставини. Так, наприклад, відповідач може визнавати факт заподіяння шкоди здоров’ю позивача, але може покликатися на зовсім інші, ніж позивач, причини заподіяння такої шкоди (наприклад, на необхідну оборону).

Визнання обставини не можна ототожнювати із визнанням позову.

Більш детальна інформація про визнання міститься у коментарі до статті 62 Кодексу.

3. Частина 2 коментованої статті визначає, що не потребують доказування обставини, визнані судом загальновідомими. Загальновідомими є обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування тому, що об’єктивність їх існування очевидна. Це в основному не дії, а події 23 .

Загальновідомі обставини поділяються на всесвітньо відомі (наприклад столиці держав, географічні назви), відомі на території певної держави (наприклад, національні свята, історичні події, прізвища керівників держави) та локальні, тобто відомі на обмеженій території (наприклад, місцезнаходження органів місцевого самоврядування, назви вулиць).

Не можуть вважати загальновідомими обставинами не факти, а їх оцінки, позиції державних та громадських органів, відомості про окремих фізичних осіб, а також обставини, які хоч і відомі широкому колу осіб, але які не мають об’єктивного існування.

Загальновідомі обставини не потребують доказування незалежно від згоди сторін, оскільки вони достеменно відомі суду.

Загальновідомість конкретних обставин суд повинен визнати. Для того щоб суд це питання розглянув, зацікавлена особа та на яку покладається тягар доказування цієї обставини повинна подати клопотання про визнання певної обставини загальновідомою. Клопотання вирішується ухвалою суду про визнання обставини загальновідомою. Така ухвала оскарженню не підлягає.

4. Преюдиційні факти — це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб’єктивними і об’єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.

Суб’єктивними межами є те, що в двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об’єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням чи вироком суду.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються наступні умови:

— обставина встановлена судовим рішення. При цьому слід мати на увазі, що відповідно до ч. 1 ст. 208 ЦПК судові рішення викладаються у двох формах: у формі ухвали і у формі рішення. Тому преюдиційне значення мають обставини, встановлені як рішенням, так і ухвалою суду. Обставини, встановлені рішеннями інших органів, потребують доказування на загальних підставах;

— судове рішення набрало законної сили;

— у справі беруть участь ті ж особи, які брали участь у попередній справі. Пленум ВС України у п. 7 постанови N 14 від 18.12.2009 р. наголошує, що особи, які не брали участь у цивільній, господарській чи адміністративній справі, в якій судом ухвалене відповідне судове рішення, мають право при розгляді іншої справи за їх участю оспорювати обставини, встановлені цим судовим рішенням. У такому випадку суд ухвалює рішення на основі досліджених у судовому засіданні доказів. Тобто якщо у справі беруть участь нові особи, то преюдиційний характер рішення втрачається. Тому не можуть мати преюдиційного значення рішення суду в тотожних за фабулою справах, але за позовом іншого позивача або за участю додаткового співвідповідача. Тому, якщо сторона хоче обійти цю норму, вона може це зробити шляхом залучення у процес додаткового відповідача або третьої особи.

Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. На наш погляд, преюдиційне значення можуть мати лише ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які зазначені у резолютивній частині рішення.

Преюдиційні обставини є обов’язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Заслуговує на увагу той факт, що згідно з ч. 3 даної статті преюдиційність поширюється не тільки на осіб, що брали участь у справі, а й на особу, щодо якої відповідним рішенням встановлено певні обставини, незалежно від того, чи брала вона участь у справі.

Важливим у цій статті є те, що преюдиційними також є рішення господарських та адміністративних судів. Пленум ВС України у п. 7 постанови N 14 від 18.12.2009 р. роз’яснив, що під судовим рішенням у ч. 3 ст. 61 ЦПК України слід розуміти будь-яке судове рішення, яким справа вирішується по суті, яке ухвалює суд у порядку цивільного (рішення, в тому числі і заочне, ухвала, судовий наказ), господарського та адміністративного судочинства.

В науковій літературі наголошується, що не всі ухвали, які набрали законної сили, можуть мати преюдиціальне значення для справи. Д. Д. Луспеник наводить такі приклади. Відповідач, заперечуючи проти позову, може посилатися на встановлений ухвалою суду, що набрала законної сили, факт відмови позивача від позову, який є пред’явлений повторно. Така ухвала має преюдиціальне значення, в силу якої суд повинен відмовити у відкритті провадження або закрити провадження у справі. Але не може вважатися преюдиційною ухвала суду про повернення позову (наприклад, унаслідок визнання позову неподаним), оскільки спеціальна норма передбачає право позивача на повторне звернення до суду із заявою, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви 24 .

З точки зору тактики процесу, покликатися на преюдиційні обставини не завжди доцільно, адже у разі скасування рішення, яке встановлює преюдицію, виникають підстави для перегляду за нововиявленими обставини усіх тих рішень, які цю преюдицію використали. Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 361 ЦПК підставами для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами є скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, що підлягають перегляду. Тому якщо рішення, яким встановлені певні обставини, має недоліки і є загроза його скасування, то на нього краще не покликатися, а доводити потрібні обставини в загальному порядку.

5. Що ж до преюдиційності обставин, встановлених вироком у кримінальній або постановою у справі про адміністративне правопорушення, що набрали законної сили, то відповідно до ч. 4 коментованої статті вони будуть обов’язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Усі інші обставини, в тому числі розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню, повинні бути доведені сторонами, та іншими особами, що беруть участь у справі в загальному порядку.

6. Спеціальний випадок преюдиційності судового рішення передбачено для справ про захист прав споживачів. Відповідно до ст. 25 Закону України «Про захист прав споживачів» об’єднання споживачів мають право, зокрема, звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. При задоволенні такого позову суд зобов’язує порушника довести рішення суду у встановлений ним строк через засоби масової інформації або іншим способом до відома споживачів.

Рішення суду, що набрало законної сили, про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів є обов’язковим для суду, що розглядає позов споживача щодо цивільно-правових наслідків їх дій з питань, чи мали місце ці дії і чи були здійснені вони цими особами.

Статья 61 ГПК РФ. Основания для освобождения от доказывания

Новая редакция Ст. 61 ГПК РФ

1. Обстоятельства, признанные судом общеизвестными, не нуждаются в доказывании.

2. Обстоятельства, установленные вступившим в законную силу судебным постановлением по ранее рассмотренному делу, обязательны для суда. Указанные обстоятельства не доказываются вновь и не подлежат оспариванию при рассмотрении другого дела, в котором участвуют те же лица.

3. При рассмотрении гражданского дела обстоятельства, установленные вступившим в законную силу решением арбитражного суда, не должны доказываться и не могут оспариваться лицами, если они участвовали в деле, которое было разрешено арбитражным судом.

4. Вступивший в законную силу приговор суда по уголовному делу обязателен для суда, рассматривающего дело о гражданско-правовых последствиях действий лица, в отношении которого вынесен приговор суда, по вопросам, имели ли место эти действия и совершены ли они данным лицом.

5. Обстоятельства, подтвержденные нотариусом при совершении нотариального действия, не требуют доказывания, если подлинность нотариально оформленного документа не опровергнута в порядке, установленном статьей 186 настоящего Кодекса, или не установлено существенное нарушение порядка совершения нотариального действия.

Комментарий к Статье 61 ГПК РФ

1. Согласно общему правилу, сформулированному в ст. 56 ГПК РФ, каждая сторона должна доказать те обстоятельства, на которые она ссылается как на основания своих требований и возражений, если иное не предусмотрено федеральным законом. Исключения из данного правила закреплены в ст. 61 ГПК.

Данная статья предусматривает две группы обстоятельств, которые лица, участвующие в деле, могут не доказывать, при этом суд может положить их в основание своего решения: общеизвестные (ч. 1) и преюдициальные (ч. 2 — 4) факты. Следует указать еще на одну группу обстоятельств, не подлежащих доказыванию, — это признанные факты (ч. 2 ст. 67 ГПК РФ). Подробнее см. комментарий ч. 2 ст. 67.

Первую группу фактов, указанных в ч. 1 ст. 61 ГПК РФ, лица, участвующие в деле, могут не доказывать лишь в случаях признания их общеизвестными судом, рассматривающим дело. Поэтому в тех случаях, когда суд не санкционирует признание обстоятельств как общеизвестных, они подлежат доказыванию по общим правилам, предусмотренным ст. 56 ГПК.

Общеизвестные факты — факты, известные широкому кругу лиц, а также суду, который наделен правом признания их таковыми. Так как общеизвестность — категория относительная, степень осведомленности о таких фактах может быть различной (всемирно известные, на всей территории РФ, на территории отдельного субъекта РФ, района, населенного пункта и т.п.). При этом степень общеизвестности обстоятельств суд должен указать в мотивировочной части своего решения, для подтверждения оснований освобождения от их доказывания лиц, участвующих в деле.

Примером общеизвестных обстоятельств могут служить кризис 2008 г., авария на Саяно-Шушенской ГЭС, различного рода стихийные бедствия, эпидемии и т.п.

2. Согласно ч. 2 ст. 61 ГПК РФ обстоятельства, установленные вступившим в законную силу судебным постановлением по ранее рассмотренному гражданскому делу, обязательны для суда. Указанные обстоятельства не доказываются и не подлежат оспариванию при рассмотрении другого дела, в котором участвуют те же лица. Данные обстоятельства еще называют преюдициальными (термин «преюдиция» от лат. praejudicio — предрешение), поскольку они установлены вступившим в законную силу судебным постановлением по ранее рассмотренному делу.

Как разъяснил Пленум ВС РФ в п. 9 своего Постановления от 19.12.2003 N 23, под судебным постановлением, указанным в ч. 2 ст. 61 ГПК РФ, понимается любое судебное постановление, которое согласно ч. 1 ст. 13 ГПК РФ принимает суд. Часть 1 ст. 13 ГПК РФ предусматривает, что суды принимают судебные постановления в форме судебных приказов, решений суда, определений суда, постановлений президиума суда надзорной инстанции.

Лицам, участвующим в деле, не нужно будет доказывать в новом гражданском деле с тем же субъектным составом обстоятельства, которые будут установлены такими судебными постановлениями, при условии вступления их в законную силу по правилам ст. 209, 391 ГПК. При этом не будет иметь значение, в каком статусе эти лица участвовали в первом деле, по которому факты установлены судебным постановлением, вступившим в законную силу, главное, чтобы они были лицами, участвующими в деле.

Лица, которые не участвовали в деле, по которому судом общей юрисдикции вынесено соответствующее судебное постановление, вправе при рассмотрении другого гражданского дела с их участием оспаривать обстоятельства, установленные этими судебными актами. И доказывать все обстоятельства лица, участвующие в деле, будут в соответствии с общими правилами доказывания, закрепленными ст. 56 ГПК. Примечательно, что формулировка данной нормы фактически воспроизводит содержание ч. 2 ст. 209 ГПК.

3. Освобождение от доказывания обстоятельств, установленных арбитражным судом, отличается от освобождения от доказывания фактов, установленных судом общей юрисдикции, в том, что преюдициальное значение будут иметь только те обстоятельства, которые установлены решением арбитражного суда. Такая позиция закреплена в п. 9 Постановления Пленума ВС РФ от 19.12.2003 N 23: под решением арбитражного суда следует понимать судебный акт, предусмотренный ст. 15 АПК. Согласно ч. 2 ст. 15 АПК решение — это «судебный акт, принятый арбитражным судом первой инстанции при рассмотрении дела по существу».

Если обратиться к терминологии АПК (ч. 1 ст. 15), все судебные акты арбитражные суды принимают в форме решений, постановлений и определений. Только решения арбитражных судов будут содержать преюдициальные факты при рассмотрении дел в судах общей юрисдикции с теми же лицами, участвующими в деле. Факты, установленные определениями и постановлениями арбитражного суда, преюдициального значения иметь не будут. Данная позиция законодателя представляется не совсем верной, так как при таком подходе в случаях отмены или изменения решения арбитражного суда в апелляционном, кассационном или надзорном порядке факты, установленные постановлениями данных судебных инстанций арбитражного суда, не должны признаваться преюдициальными, лицо, участвующее в деле, должно будет доказывать их. То же самое можно сказать и в отношении определений арбитражного суда.

Совпадение состава лиц, участвующих в деле, в суде общей юрисдикции и арбитражных судах возможно, так как возможность участия граждан в арбитражных судах предусматривает редакция действующего АПК (ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 33).

Толкование данной нормы позволяет сделать вывод, что если состав лиц, участвующих в деле, в суде общей юрисдикции отличается от состава участников в арбитражном суде, то установленные в решении арбитражного суда обстоятельства подлежат доказыванию на общих основаниях (ст. 56 ГПК РФ).

4. При рассмотрении гражданского дела о гражданско-правовых последствиях деяний лица, в отношении которого вынесен приговор, вступивший в законную силу, для суда будут иметь преюдициальное значение только два обстоятельства: имели ли место эти действия (бездействие) и совершены ли они данным лицом. Никакие иные обстоятельства и факты, отраженные в приговоре суда, не будут обязательными для суда, рассматривающего гражданское дело, и все они подлежат доказыванию на общих основаниях. Исходя из этого суд, принимая решение по иску, вытекающему из уголовного дела, не вправе входить в обсуждение вины ответчика, но может разрешать вопрос о размере возмещения.

Принимая решение о возмещении материального ущерба, причиненного преступлением, суд не связан тем размером, который указан в приговоре суда по уголовному делу. Конечно же, обстоятельства уголовного дела, отраженные в приговоре суда, могут быть использованы при рассмотрении гражданского дела, но преюдициального значения они иметь не будут, а размер ущерба будет определяться судом, рассматривающим гражданское дело по общим правилам гражданского процессуального законодательства.

Согласно УПК суд принимает свои решения в форме приговора, определения и постановления. Приговор — решение о невиновности или виновности подсудимого и назначении ему наказания либо об освобождении его от наказания, вынесенное судом первой или апелляционной инстанции (ст. 5 УПК).

Примечательно, что в ст. 61 ГПК РФ не указано на признание судом преюдициальности обстоятельств, установленных вступившим в законную силу постановлением и (или) решением судьи по делу об административном правонарушении. Речь нужно вести только об актах суда, так как решения должностных лиц, полномочных рассматривать дела об административных правонарушениях, могут быть обжалованы в суд (ч. 2 ст. 46 Конституции, ст. 30.1 КоАП РФ).

Представляется, что в данном случае судам необходимо признавать преюдициальными обстоятельства, установленные вступившим в законную силу постановлением и (или) решением судьи по делу об административном правонарушении, в противном случае бездейственными и бессмысленными становятся нормы особенной части ГПК. В частности, ст. 215 ГПК РФ предусматривает обязанность суда приостановить производство по делу в случае «невозможности рассмотрения данного дела до разрешения другого дела, рассматриваемого в гражданском, административном или уголовном производстве». Такая приостановка производства необходима для разрешения другого дела, связанного с рассматриваемым делом, в гражданском, административном или уголовном производстве, и для использования в приостановленном деле после его возобновления вступивших в законную силу судебных постановлений, приговоров, постановлений и решений для признания преюдициальности определенных фактов. Возникает резонный вопрос: как повлияет на рассматриваемое (подлежащее приостановлению) гражданское дело другое дело, рассматриваемое в порядке административного производства, какие последствия возникнут после возобновления производства по делу и что будет, если не приостанавливать судопроизводство? В таком случае никакой взаимозависимости и связи между этими делами не будет. Но тогда возникает другой вопрос: почему в указанной норме ст. 215 ГПК РФ не указано на необходимость приостановления производства до разрешения другого дела в порядке судопроизводства в арбитражном суде?

Данный пробел предлагается решать путем применения аналогии закона, при этом данной позиции придерживается и ВС РФ, указавший в п. 9 Постановления Пленума ВС РФ от 19.12.2003 N 23, что на основании ч. 4 ст. 1 ГПК РФ, по аналогии с ч. 4 ст. 61 ГПК РФ, следует также определять значение вступившего в законную силу постановления и (или) решения судьи по делу об административном правонарушении при рассмотрении и разрешении судом дела о гражданско-правовых последствиях действий лица, в отношении которого вынесено это постановление (решение).

Другой комментарий к Ст. 61 Гражданского процессуального кодекса Российской Федерации

При рассмотрении гражданского дела следует учитывать факты, не подлежащие доказыванию. ГПК РФ предусматривает три категории фактов, которые могут быть положены в основу решения по делу без доказывания в судебном заседании:

1) общеизвестные факты;

2) преюдициально установленные факты;

3) признанные стороной факты (см. ст. 68 ГПК и комментарий к ней).

В комментируемой статье закреплены две группы фактов, не подлежащих доказыванию.

Общеизвестными являются факты, о которых знает широкий круг лиц, в том числе судьи. Право признать факт общеизвестным предоставлено суду. Это возможно при одновременном наличии двух условий:

1) объективного — известность факта широкому кругу лиц;

2) субъективного — известность факта всем членам суда.

Речь в таких случаях идет об аксиомах, т.е. суждениях, многократно проверенных на практике и не нуждающихся в особых доказательствах в силу фактической ясности или методологической простоты. Причина принятия таких аксиом кроется в познавательной способности человека к непосредственному усмотрению очевидных истин.

В случае сомнения в общеизвестности факта либо его части в процесс могут вовлекаться специалисты (для дачи консультаций, пояснений по фактам, известным в рамках профессии, распространенным в определенной местности и проч.).

Преюдициально установленные факты — установленные ранее вынесенным и вступившим в законную силу приговором или решением суда по конкретному делу.

Преюдиция — это такое нормативное предписание, которое предоставляет органу, рассматривающему юридическое дело, возможность освободить себя от необходимости заниматься доказыванием обстоятельств, уже ранее установленных и закрепленных в соответствующем судебном акте (решении, приговоре).

Обстоятельства, установленные вступившим в законную силу постановлением по ранее рассмотренному делу, обязательны для суда. Указанные обстоятельства не доказываются вновь и не подлежат оспариванию при рассмотрении другого дела, в котором участвуют те же лица.

При рассмотрении гражданского дела обстоятельства, установленные вступившим в законную силу решением арбитражного суда, не должны доказываться и не могут оспариваться лицами, если они участвовали в деле, которое было разрешено арбитражным судом.

Вступивший в законную силу приговор суда, рассматривающего дело о гражданско-правовых последствиях действий лица, в отношении которого был вынесен приговор суда по таким вопросам, как: имели ли эти действия место и совершены ли они данным лицом. Иные обстоятельства, установленные приговором суда общей юрисдикции, не обладают преюдициальностью для рассмотрения дела судом.

Однако в случае, когда имеющиеся по делу доказательства входят в противоречие с преюдициальными фактами и при этом исчерпаны имеющиеся возможности дополнительного исследования доказательств (с позиций их относимости, допустимости и достоверности), суд в силу действия принципа непредустановленности судебных доказательств, их свободной оценки (см. ст. 67 ГПК и комментарий к ней), а также презумпции истинности судебного решения (приговора) вправе разрешить дело на основе имеющихся в деле доказательств.

Признание факта является частным случаем освобождения от доказывания. Здесь велика роль усмотрения, внутреннего убеждения судьи (судей) в правдивости лица, отсутствии принуждения или заблуждения. Поэтому в случае, если у суда имеются основания полагать, что признание совершено в целях сокрытия действительных обстоятельств дела или под влиянием обмана, насилия, угрозы, добросовестного заблуждения, суд не принимает признание, о чем судом выносится определение. В этом случае данные обстоятельства подлежат доказыванию на общих основаниях.

Как можно убедиться, основания для освобождения от доказывания, указанные в комментируемой статье и ч. 2 ст. 68 ГПК, являются относительными, они не доказываются, если не вызывают сомнений у суда.

Ч 2 ст 61 гпк

1. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

2. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

3. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

4. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР
до статті 61 Цивільного процесуального кодексу України

1. Обов’язок щодо доказування не є безмежним. Коментована стаття встановлює три групи обставин, від доказування яких звільняються сторони та інші особи, які беруть участь у справі. Це обставини, визнані сторонами та іншими особами, що беруть участь у справі (ч. 1), загальновідомими (ч. 2) та преюдиційними (ч. 3 та 4).

2. Визнання — це повідомлення стороною чи іншими особами, що беруть участь у справі, обставин, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які за законом повинна доводити друга сторона чи інші особи.

Процесуальним наслідком визнання в цивільному процесі однією зі сторін факту встановленим є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування.

Визнання певної обставини звільняє від обов’язку її доказування лише тоді, коли її визнали інша сторона, треті особи, представники сторін та третіх осіб. Якщо хоча б хтось з числа цих осіб, які беруть участь у справі обставину не визнає, вона потребує доказування.

Як зазначено у п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України N 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», в ході розгляду справи сторона може відмовитися від визнання нею чи її представником певних обставин, довівши належними та допустимими доказами, що ці обставини було визнано внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з іншою стороною. При доведеності причин відмови від визнання обставин суд постановляє ухвалу, яка не підлягає оскарженню, після чого такі обставини доводяться у загальному порядку. Зокрема, це означає, що іншій стороні у справі може бути надано право надати докази, які своєчасно не було надано унаслідок попереднього визнання обставини щодо її підтвердження чи заперечення.

Разом з тим слід звернути увагу, що відповідно до п. 3 ч. 6 ст. 130 ЦПК в попередньому судовому засіданні суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню. Інших осіб, які беруть участь у справі, окрім сторін, у цій нормі не згадано. Тому можливим є також висновок, що для звільнення від доказування достатньо визнання обставини лише сторонами.

Визнання здійснюється в попередньому або в судовому засіданні шляхом надання суду відповідних пояснень. Не вважається визнанням обставини мовчання.

Визнання обставини, яку повинна доказувати інша сторона, не означає згоду того, хто цю обставину визнав, із запропонованою оцінкою цієї обставини. Так, наприклад, відповідач може визнавати факт заподіяння шкоди здоров’ю позивача, але може покликатися на зовсім інші, ніж позивач, причини заподіяння такої шкоди (наприклад, на необхідну оборону).

Визнання обставини не можна ототожнювати із визнанням позову.

Більш детальна інформація про визнання міститься у коментарі до статті 62 Кодексу.

3. Частина 2 коментованої статті визначає, що не потребують доказування обставини, визнані судом загальновідомими. Загальновідомими є обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування тому, що об’єктивність їх існування очевидна. Це в основному не дії, а події 23 .

Загальновідомі обставини поділяються на всесвітньо відомі (наприклад столиці держав, географічні назви), відомі на території певної держави (наприклад, національні свята, історичні події, прізвища керівників держави) та локальні, тобто відомі на обмеженій території (наприклад, місцезнаходження органів місцевого самоврядування, назви вулиць).

Не можуть вважати загальновідомими обставинами не факти, а їх оцінки, позиції державних та громадських органів, відомості про окремих фізичних осіб, а також обставини, які хоч і відомі широкому колу осіб, але які не мають об’єктивного існування.

Загальновідомі обставини не потребують доказування незалежно від згоди сторін, оскільки вони достеменно відомі суду.

Загальновідомість конкретних обставин суд повинен визнати. Для того щоб суд це питання розглянув, зацікавлена особа та на яку покладається тягар доказування цієї обставини повинна подати клопотання про визнання певної обставини загальновідомою. Клопотання вирішується ухвалою суду про визнання обставини загальновідомою. Така ухвала оскарженню не підлягає.

4. Преюдиційні факти — це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб’єктивними і об’єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.

Суб’єктивними межами є те, що в двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об’єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням чи вироком суду.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються наступні умови:

— обставина встановлена судовим рішення. При цьому слід мати на увазі, що відповідно до ч. 1 ст. 208 ЦПК судові рішення викладаються у двох формах: у формі ухвали і у формі рішення. Тому преюдиційне значення мають обставини, встановлені як рішенням, так і ухвалою суду. Обставини, встановлені рішеннями інших органів, потребують доказування на загальних підставах;

— судове рішення набрало законної сили;

— у справі беруть участь ті ж особи, які брали участь у попередній справі. Пленум ВС України у п. 7 постанови N 14 від 18.12.2009 р. наголошує, що особи, які не брали участь у цивільній, господарській чи адміністративній справі, в якій судом ухвалене відповідне судове рішення, мають право при розгляді іншої справи за їх участю оспорювати обставини, встановлені цим судовим рішенням. У такому випадку суд ухвалює рішення на основі досліджених у судовому засіданні доказів. Тобто якщо у справі беруть участь нові особи, то преюдиційний характер рішення втрачається. Тому не можуть мати преюдиційного значення рішення суду в тотожних за фабулою справах, але за позовом іншого позивача або за участю додаткового співвідповідача. Тому, якщо сторона хоче обійти цю норму, вона може це зробити шляхом залучення у процес додаткового відповідача або третьої особи.

Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. На наш погляд, преюдиційне значення можуть мати лише ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які зазначені у резолютивній частині рішення.

Преюдиційні обставини є обов’язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Заслуговує на увагу той факт, що згідно з ч. 3 даної статті преюдиційність поширюється не тільки на осіб, що брали участь у справі, а й на особу, щодо якої відповідним рішенням встановлено певні обставини, незалежно від того, чи брала вона участь у справі.

Важливим у цій статті є те, що преюдиційними також є рішення господарських та адміністративних судів. Пленум ВС України у п. 7 постанови N 14 від 18.12.2009 р. роз’яснив, що під судовим рішенням у ч. 3 ст. 61 ЦПК України слід розуміти будь-яке судове рішення, яким справа вирішується по суті, яке ухвалює суд у порядку цивільного (рішення, в тому числі і заочне, ухвала, судовий наказ), господарського та адміністративного судочинства.

В науковій літературі наголошується, що не всі ухвали, які набрали законної сили, можуть мати преюдиціальне значення для справи. Д. Д. Луспеник наводить такі приклади. Відповідач, заперечуючи проти позову, може посилатися на встановлений ухвалою суду, що набрала законної сили, факт відмови позивача від позову, який є пред’явлений повторно. Така ухвала має преюдиціальне значення, в силу якої суд повинен відмовити у відкритті провадження або закрити провадження у справі. Але не може вважатися преюдиційною ухвала суду про повернення позову (наприклад, унаслідок визнання позову неподаним), оскільки спеціальна норма передбачає право позивача на повторне звернення до суду із заявою, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви 24 .

З точки зору тактики процесу, покликатися на преюдиційні обставини не завжди доцільно, адже у разі скасування рішення, яке встановлює преюдицію, виникають підстави для перегляду за нововиявленими обставини усіх тих рішень, які цю преюдицію використали. Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 361 ЦПК підставами для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами є скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, що підлягають перегляду. Тому якщо рішення, яким встановлені певні обставини, має недоліки і є загроза його скасування, то на нього краще не покликатися, а доводити потрібні обставини в загальному порядку.

5. Що ж до преюдиційності обставин, встановлених вироком у кримінальній або постановою у справі про адміністративне правопорушення, що набрали законної сили, то відповідно до ч. 4 коментованої статті вони будуть обов’язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Усі інші обставини, в тому числі розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню, повинні бути доведені сторонами, та іншими особами, що беруть участь у справі в загальному порядку.

6. Спеціальний випадок преюдиційності судового рішення передбачено для справ про захист прав споживачів. Відповідно до ст. 25 Закону України «Про захист прав споживачів» об’єднання споживачів мають право, зокрема, звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. При задоволенні такого позову суд зобов’язує порушника довести рішення суду у встановлений ним строк через засоби масової інформації або іншим способом до відома споживачів.

Рішення суду, що набрало законної сили, про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів є обов’язковим для суду, що розглядає позов споживача щодо цивільно-правових наслідків їх дій з питань, чи мали місце ці дії і чи були здійснені вони цими особами.