Система права вывод

admin

Понятие и структура системы права

Главная > Курсовая работа >Государство и право

ГОСУДАРСТВЕННОЙ СЛУЖБЫ И УПРАВЛЕНИЯ ПРИ ПРЕЗИДЕНТЕ РЕСПУБЛИКИ БАШКОРТОСТАН

Кафедра теории и истории государства и права

по теории государства права

Понятие и структура системы права

Выполнил: студент 1 курса

юридического факультета, СПО

очно-заочной формы обучения

Проверил: к.ю.н., доцент Абдрахманов А. Ф.

Глава 1. Общая характеристика системы права

1.1 Система права и правовая система…………………………………………6

1.2 Структурные элементы системы права…………………………………….8

1.3 Публичное и частное право………………………………………………..11

Глава 2. Особенности системы права

2.1 Общая характеристика отраслей права Российской Федерации………..14

2.2 Основания классификации норм по отраслям: Предмет и метод правового регулирования……………………………………………………………..14

Глава 3. Система законодательства, ее соотношение с системой права……..18

Глава 4.Значение системы права для его систематизации и применения…. 21

Список используемой литературы…………………………………………………. 27

Одним из важных свойств права является его внутренняя организованность, системность. Но прежде чем перейти к характеристике права как системы, рассмотрим общие особенности системных образований.

Понятие «система права» появилось тогда когда общество пришло к выводу о том, что для рационального регулирования общественных отношений необходимо разбить право по специфике области регулирования общественных отношений. Таким образом появляются отрасли права, а следовательно и кодексы как законодательство этой отрасли.

Система права представляет собой упорядоченную совокупность соответствующих юридическим принципам норм, образующих институты, подотрасли, отрасли права и иные устойчивые структурные объединения. Только в системе правовые нормы приобретают способность регулировать общественные отношения, которые нуждаются, как правило, в согласованном воздействии общих юридических предписаний.

Системность права обусловлена сложностью, многоаспектностью социальных отношений, их единством и дифференциацией на различные роды и виды. Именно в зависимости от характера и вида общественных отношений правовые принципы и. нормы группируются в соответствующие структурные блоки.

Первое историческое деление системы права сохранилось и сегодня. Оно делит право на частное и публичное. Основанием для такого деления является характер правовых взаимоотношений между индивидуумом и государственно-организованными структурами общества. Таким образом, частное право включило в себя отрасли права, регулирующие отношения, обеспечивающие частные интересы, независимость и инициативу индивидуальных собственников в их имущественной деятельности и в личных отношениях. Основу частного права составляет гражданское право и, связанные с ним отрасли права. Напротив, публичное право включает в себя совокупность отраслей права, которые регулируют отношения, обеспечивающие общий совокупный интерес. Ядро публичного права составили: административное право, международное право, финансовое право и ряд других отраслей права.

Однако, деление системы права на частное и публичное является в какой-то мере условным, так как зачастую трудно определить куда входят те или иные отрасли права. Так, трудовое право, земельное право трудно отнести к частному или публичному праву. Они являются смешением этих двух отраслей.

Важнейшим принципом, характеризующим систему права, является объективность. То есть система права строиться на основе существующих общественных отношений.

Актуальность темы состоит в том, что термин «система» является универсальным, используемым в самых различных отраслях человеческих знаний. В философском аспекте этой категорией охватывается специфически выделенное из окружающей среды целостное множество элементов, объединенных между собой совокупностью внутренних связей или отношений.

Следовательно, вопрос о системе права — это вопрос о составных элементах права, их взаимосвязи между собой, способе организации в процессе развития. Другими словами, исследовать систему права, значит выявить ее структурную организацию, указать принципы строения и развития.

Поэтому формирование системы права представляет не только сугубо научный, но и практический интерес. Ведь от того, как будет работать правовой механизм, насколько нормы права будут соответствовать действительности, зависит нормальная жизнь общества и государства, а, следовательно, изучение системности права и законодательства приобретает практическое значение.

Цель данной работы состоит в рассмотрении системы права. Для достижения поставленной цели в работе решаются следующие задачи:

1. дать понятие системы права;

2. рассмотреть структурные элементы системы права;

3. рассмотреть особенности системы российского права;

4. рассмотреть соотношение системы законодательства с системой права;

5. рассмотреть систематизацию юридических норм

Объект исследования – система права. Предметом исследования являются общественные отношения, связанные с рассмотрением системы права.

На мой взгляд, понятие «система права» появилось тогда когда общество пришло к выводу о том, что для рационального регулирования общественных отношений необходимо разбить право по специфике области регулирования общественных отношений. Таким образом, появляются отрасли права, а следовательно и кодексы как законодательство этой отрасли. Система права — это строение права, которое позволяет ориентироваться в законодательстве, квалифицировать нарушения и принимать соответствующие меры воздействия, так как главная особенность каждой отрасли это наличие особого юридического режима — метода регулирования. Преобразование права в систему путем деления его на отрасли, институты права позволяет оперативно ориентироваться в законодательстве. Реализация права обычно происходит добровольно, но если граждане начинают его нарушать, за этим следует юридическая ответственность.

Глава 1. Общая характеристика системы права.

1.1 Понятие системы права.

Понятие «система права» часто раскрывается как результат систематизации юридических норм, т.е. как продукт рациональной деятельности государственных органов. Подобный взгляд хорошо вписывался в общую теорию научного коммунизма, которая объявлялась концепцией планомерного движения общества к своему коммунистическому будущему.

Рационально строится здание светлого будущего, рационально строится и система права. Не в меньшей мере это мнение соответствовало и пониманию права как функции государства. Если государство творит право, то оно творит и его систему, то есть сознательно создает его в виде системы.

Поскольку подобная трактовка права характерна отнюдь не только для советской науки, убежденность в рациональной природе системы права проникла и в мировую юридическую мысль.

Наше правопонимание исключает характеристику системы права как искусственной конструкции и результата построения государством логически стройной структуры. Если право — продукт естественноисторического развития, то и объективно присущая ему системность — того же самого происхождения. Оно изначально структурировано, упорядочено, и рассматривать его структуру (системность) в отрыве от него самого, можно только условно, понимая, что речь идет лишь об искусственном препарировании для частных познавательных целей. После их достижения придется снова вернуться к рассмотрению системности как стороны, момента самого права. Ведь изучать право — значит изучать его систему, а изучать его систему — значит изучать право с одной из его существенных сторон. 6

В свою очередь, право — только сторона (момент) общества, и изучать общество — значит изучать и право, а изучать право — значит изучать и общество, поскольку оно представлено в юридической действительности.

Первоначально общество существовало как некая относительно простая целостность, в которой семейно-бытовая, экономическая и политическая сферы функционировали в слитном единстве. В период античности, например, в Древнем Риме римлянин одновременно был гражданином полиса, вспомним знаменитый афоризм Аристотеля: «Человек — существо политическое» и вследствие этого сособственником полисного имущества. Формирование сперва патриархальной, а затем моногамной семьи и натуральное хозяйство выделили из этой целостности семейно-бытовые отношения. Производство, основным субъектом которого была эта семья, оставалось зависимым от случайных особенностей природной среды, хозяйственных возможностей производителей и их культуры, в том числе и культуры потребностей. 8

Развитие простого товарного производства, вовлекая семейные хозяйства в рынок, специализировало их, подчиняло законам общественного разделения труда. Последовавшее затем появление фабрик, сопровождавшееся разорением крестьянского хозяйства и сгоном крестьян с земли, превратило их в наемных рабочих и включило в промышленное производство одних в качестве буржуа, других в качестве пролетариев. Семья сохранилась, но перестала быть субъектом хозяйственной жизни. Им стал индивид, свободный от всяческих зависимостей. Тем самым из социально-политической целостности выделилась вторая сфера — экономическая, т.е. область материального производства.

Свободные индивиды для решения общих для всех их дел вступают в политические отношения — сферу политики – и стремятся посредством участия в делах государства повлиять на принятие социально-значимых государственных решений.

В результате сформировалось гражданское общество как единство трех относительно самостоятельных и вместе с тем взаимообусловленных сфер — социально-бытовой, экономической и политической, — которые имеют, однако, общую основу — обмен. В каждой из них складываются характерные лишь для нее общественные отношения и формируются свои типичные виды деятельности, а стало быть, и свои правила поведения. Общая основа объективно обусловливает только то, что все они — и общественные отношения, и виды деятельности, и правила поведения — во всех сферах соответствуют коренным принципам обмена — свободе и равенству частных собственников. Институционализация связей субъектов общественной жизни и правил поведения, приводят к группировке юридических норм в зависимости от типа общественных отношений, которые они регулируют. 6

Регулятивные способности права, разумеется, ограничены общими законами социального развития — прежде всего принципами обмена как основы современного общества, закрепленными в правовых началах свободы и равенства

Наконец, нельзя забывать, что общество – органическая система, в которой все виды общественных отношений существуют и функционируют в качестве целостности. Эта их целостность обусловливает и внутреннее единство отраслей права. Каждая отрасль регулирует отдельный вид общественных отношений, но все они вместе взятые обеспечивают нормальное функционирование общества как целого.

Системе общественных отношений соответствует и система права, под которой в теории понимается исторически сложившееся единство юридических норм, подразделяющихся по правовым общностям и отраслям. Иными словами, система права представляет собой совокупность правовых общностей и отраслей, которые дифференцированы на основе присущих им особенностей, соответствующих специфике системы общественных отношений данного исторического периода.

Система права (12)

Главная > Реферат >Государство и право

Одним из важных свойств права является его внутренняя организованность, системность. Системность права обусловлена сложностью, многоаспектностью социальных отношений, их единством и дифференциацией на различные роды и виды. Именно в зависимости от характера и вида общественных отношений правовые принципы и. нормы группируются в соответствующие структурные блоки.

Система права — это строение права, которое позволяет ориентироваться в законодательстве, квалифицировать нарушения и принимать соответствующие меры воздействия, так как главная особенность каждой отрасли это наличие особого юридического режима — метода регулирования.

Преобразование права в систему путем деления его на отрасли, институты права позволяет оперативно ориентироваться в законодательстве.

Внешним выражением системы права является система законодательства. Под системой законодательства понимается совокупность нормативно-правовых актов, в которых объективируются внутренние содержательные и структурные характеристики права.

Система законодательства складывается в результате издания правовых норм, закрепления их в официальных актах и систематизации этих актов.

Понятие объекта исследования в научной литературе не вызывает дискуссий и звучит оно так: объект исследования – это часть окружающей действительности или вся действительность, подвергающаяся научному анализу. В конечном счете, это то – на что направлены познавательные усилия субъекта исследования. Исходя из данного определения, можно сделать вывод о том, что объектом исследования в данной курсовой работе является право как явление государственно – правовой действительности.

Предметом исследования является система права и основные отрасли российского современного права.

Цель курсовой работы: дать обобщенную и по возможности всестороннюю характеристику системы права.

Задачи курсовой работы:

Изучить общетеоретические основы понятия и признаки системы права;

Дать характеристику структурным элементам системы права;

Рассмотреть отрасли, которые образуют систему права современного общества;

§1. Понятие системы права. Система права и правовая система

Понятие системы права в юридической литературе порой смешивается с понятием права, и на этой основе в качестве системообразующих начал берется деление права на естественное и позитивное 1 . Представляется необходимым различать данные правовые явления. Система права — это обусловленная в первую очередь типом правовой системы, этнографическими, культурными, историческими условиями внутренняя структура правового массива, образуемая связью норм, институтов, отраслей, разделов, которая обеспечивает целостность и регулятивно-охранительные свойства национального права. От системы права в литературе отличают его систематизацию, под которой понимается деятельность по упорядочению множества правовых норм, их группировка и расположение в общем массиве по тем или иным практически значимым признакам. В значительной степени вопросы системы права освещаются в отраслевых науках: гражданского, уголовного, трудового, административного права и др., что во многом подтверждает концепцию о системе права как о совокупности в первую очередь отраслей права 2 .

Правовая система как философское понятие — это некое целостное явление, состоящее из частей (элементов), взаимосвязанных и взаимодействующих между собой. Как целое невозможно без его составляющих, так и отдельные составляющие не могут выполнять самостоятельные функции вне системы. 3

Сразу же следует обратить внимание на то, что, несмотря на схожесть выражения, нужно четко различать два понятия — “правовая система” и “система права”. Первое — это взятые в единстве основные правовые явления данной страны — и собственно право, и правовая идеология , и судебная (юридическая) практика . Понятие “правовая система” имеет существенное значение для характеристики права той или иной страны. Обычно, в этом случае говорится о “национальной правовой системе”, например, России, Великобритании, Китая 4 .

И вот в отношении той или иной страны использование понятия “национальная правовая система” очень важно потому, что в ней наряду с собственно правом могут играть определяющую роль либо судебная (юридическая) практика, либо правовая идеология, от чего в свою очередь зависит весь строй, “весь мир” правовых явлений.

Именно поэтому признаку выделяют семьи правовых систем:

семья нормативно-законодательных систем континентальной Европы — романо-германское право (в этих системах на первом месте стоит закон);

семья нормативно-судебных, англосаксонских правовых систем — прецедентное право Великобритании, США (в этих системах доминирующее значение имеет судебная, юридическая практика, прецедент);

семья религиозно-традиционных, заидеологизированных систем — мусульманское право, советское право (здесь главную роль играют религия, партийная идеология).

Второе же, система права, касается только самого права, его строения.

Право как система характеризуется следующими признаками:

Во-первых, система права характеризуется объективностью. Она не может создаваться по субъективному усмотрению людей, поскольку обусловлена реально существующей системой общественных отношений. Право должно отражать потребности общества. Если право в своих нормах неадекватно отражает потребности общественной жизни, то оно становится тормозом общественного прогресса. Так называемые “мертвые” законы или нормы являются результатом произвольного правотворчества, не учитывающего или не познавшего объективных потребностей общественной жизни.

Во-вторых, для системы права характерны единство и взаимосвязь норм, ее составляющих. Они не могут функционировать изолированно. Их регулирующая сила состоит во взаимосогласованности и общей целенаправленности. Любой структурный элемент, извлеченный из системы права, лишается системных функций, а следовательно, и социальной значимости.

В-третьих, система права как целостное образование охватывает все нормы, действующие в той или иной стране, и представляет собой сложный многоуровневый комплекс, состоящий из норм права, правовых институтов и отраслей права. В системе права действуют связи четырех уровней:

между элементами нормы права; 2) между нормами, объединенными в правовые институты; 3) между институтами соответствующей отрасли права; 4) между отдельными отраслями права.

Система права — это внутреннее строение права, которое выражается в единстве и согласованности действующих в государстве правовых норм и вместе с тем в разделении права на относительно самостоятельные части.

§2. Структурные элементы системы права

Первым элементом системы права следует определить норму права, которая регулирует типовое общественное отношение, образуя первичный элемент системы права.

Норма права — это “кирпичик права”, исходный элемент всего здания права данной страны. Из этих “кирпичиков” складываются правовые институты т.е. разнообразные блоки, и в регулятивной, и в правоохранительной областях, а затем из блоков образуются отрасли права т.е. наиболее крупные подразделения права, так сказать, целые этажи, службы правового здания 5 .

«Нормы права могут меняться от росчерка пера законодателя, — писал Р. Давид. — Но в них мало таких элементов, которые не могут быть произвольно изменены, поскольку они теснейшим образом связаны с нашей цивилизацией и нашим образом мыслей. Законодатель не может воздействовать на эти элементы, точно так же на наш язык или нашу манеру размышлять» 6 . К такого рода неизменным явлениям относится и система права, выступающая своеобразным отражением основных видов общественных отношений: имущественных, управленческих, политических и т.д.

Правовой институт — это система взаимосвязанных норм, регулирующих относительно самостоятельную совокупность общественных отношений или какие-либо их компоненты, свойства 7 . Например, в сфере трудовых отношений выделяются, в частности, отношения, связанные с заключением трудового договора, установлением и выплатой заработной платы, привлечением нарушителей трудовой и производственной дисциплины к ответственности. Соответственно в трудовом праве образуются институты трудового договора, заработной платы, трудовой дисциплины 8 .

Подобным образом выделяются и другие правовые институты. Именно некоторая специфичность одной группы общественных отношений по сравнению с другими служит причиной возникновения соответствующих нормативно-правовых институтов. Вместе с тем есть и такие институты, которые регулируют лишь какое-либо одно специфическое общественное отношение или даже один из его элементов. Так, в уголовно-процессуальном праве известны институты потерпевшего, подозреваемого, обвиняемого, гражданского истца, гражданского ответчика, определяющие правовой статус одного из субъектов уголовно-процессуальных отношений. В гражданском праве имеется ряд институтов, которыми регламентируется какая-либо общая для всех гражданско-правовых отношений отдельная сторона. Это, в частность, институты представительства, исковой давности, зашиты чести и достоинства гражданина, регламентирующие такие принципиально важные моменты всех гражданско-правовых отношений, как порядок назначения и права представителей субъектов правоотношения, определение сроков исковой давности, порядок и способы защиты чести и достоинства гражданина от любых порочащих его слухов и домыслов.

Обычно правовой институт — это сравнительно небольшая общность норм, специфика и автономность которой не выходят за рамки одной отрасли права. В то же время отдельные так называемые смешанные институты могут содержать нормы, характерные для разных отраслей права 9 . Например, институт, устанавливающий ответственность за совершение дисциплинарных проступков, относится к сфере трудового права. В основе института лежат властные полномочия администрации предприятия, ее право налагать дисциплинарные взыскания на виновных работников. Однако трудовые споры по поводу наложения подобных взысканий могут рассматриваться в судебном органе по правилам гражданско-процессуального законодательства, то есть другой отрасли права. Наличие смешанных институтов объясняется тем, что однородность регулируемых отраслью права отношений является отнюдь не стерильной. В ней всегда (в одних случаях больше, в других — меньше) присутствует некоторое количество иных отношений, отличных по форме, но тесно связанных с остальными по своему назначению. Так, в гражданском праве неизбежно присутствуют нормы конституционного, административного, финансового и иных отраслей законодательства. В трудовом праве— нормы конституционного, административного, гражданского и гражданско-процессуального законодательства.

Таким образом институты, находясь в тесной взаимосвязи образуют новые компонент системы права — отрасль права.

Отрасль права — это главное подразделение системы права, отличающееся специфическим режимом юридического регулирования и охватывающее целые участки, комплексы однородных общественных отношений. Отрасль права не представляет собой механическое объединение норм из нескольких институтов. Это целостное образование, характеризующееся рядом свойств, признаков, не присущих правовым институтам. В частности, отрасль права регулирует общественные отношения, связанные с осуществлением какой-либо широкой сферы предметной деятельности общества, государства, граждан и иных субъектов права 10 . Например, гражданское право регулирует все имущественные и связанные с ними личные неимущественные отношения, семейное право — отношения, связанные с браком и принадлежностью человека к семье. Трудовое право регулирует отношения, в которые вступают рабочие и служащие в процессе осуществления трудовой деятельности в сфере производства. Способность осуществлять правовое регулирование обширной сферы общественных отношений отличает отрасль права от любого правового института, регулятивные функции которого ограничиваются какой-либо сравнительно узкой совокупностью отношений. Кроме того, в отличие от института отрасль права содержит исчерпывающий набор юридических средств, методов правового воздействия, устанавливаемых государством в процессе регулирования отношений соответствующей сферы.

Адміністративне право і процес
ISSN: 2227-796X (Print), ISSN: 2617-8354 (Online)

Науково-практичний журнал‚ заснований Київським національним університетом імені Тараса Шевченка

ЩО РОЗУМІТИ ПІД КАТЕГОРІЄЮ «СИСТЕМА ПРАВА»? — Мельник Р.С.

Статтю присвячено аналізу категорії «система права». Через призму положень сучасної правової, а також філософської науки доводиться необхідність зміни наукових поглядів на поняття «право» та внутрішню побудову системи вітчизняного права.

Реформування вітчизняної правової системи, яке спостерігається останнім часом, здійснюється у різних напрямках. Так, приймаються нові законодавчі та підзаконні акти, спрямовані на реалізацією положень Конституції України, а також зобов’язань України, пов’язаних з її інтеграцією у Європейське Співтовариство. Йде ґрунтовна перебудова системи органів державної влади. Одночасно відбувається переорієнтація наукових правових досліджень та зміна способів викладення права. Проте нерідко ці процеси не мають достатнього наукового підґрунтя, або у їх основу закладаються застарілі наукові теорії та концепції. Свідченням цього є ставлення науковців до категорії «система права», яка досить часто використовується вченими та практичними працівниками у «старій науковій обгортці», що, на нашу думку, створює серйозні перешкоди для поступального розвитку та удосконалення вітчизняної правової системи.

З огляду на це, актуальним є питання про перегляд як сутності, так і змісту поняття «система права», приведення його у відповідність до потреб та реалій правотворчої, правозастосовчої та наукової діяльності, що, власне, і є головною метою даної статі.

Огляд наукових праць деяких вітчизняних авторів, що присвячені дослідженню категорії «система права», дозволяє зробити висновок, що вивчення названого правового феномену здійснюється без урахування тих змін, які відбулися у сфері праворозуміння. Тому насамперед вважаємо за необхідне зупинитися на понятті права, яке є, відповідно, основоположним елементом категорії «система права». Не пояснивши свого ставлення до нього, не сформулювавши його визначення, на нашу думку, не можна навіть починати розмову про систему права.

Як випливає з аналізу сучасних наукових публікацій [1], у підґрунті найбільш поширених нині уявлень про систему права лежить так звана позитивістська методологія та радянський нормативізм. Її прибічники визначають право як систему норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою регуляторами суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу [2, с. 216]. З цього випливає, що система права являє собою сукупність взаємопов’язаних та таких, що знаходяться у стані взаємодії, правових норм, що знайшли зовнішнє закріплення у певному нормативному акті.

Проте таке тлумачення права, а значить і його системи зовсім не узгоджується із сучасними концепціями праворозуміння, з теорією верховенства права, що повністю виключають можливість ототожнення права та закону. І хоча, дійсно, можна погодитися з М. І. Козюброю у тому, що пізнати сутність права неможливо, оскільки останнє настільки складний, розмаїтий, багатогранний, багатовимірний і багатозначний феномен, в якому так тісно переплітаються духовні, культурні й етичні засади, внутрішньодержавні та міжнародні, цивілізаційні й загальнолюдські аспекти, наукова істина та цінності добра і справедливості, досягнення правової теорії та практичний юридичний досвід, правові ідеали, інституціонально-нормативні утворення і правовідносини [3], проте нині беззаперечно слід визнати, що нормативний акт є далеко не єдиною формою буття права. З огляду на це та свідомо не вдаючись до поглибленого аналізу існуючих концепцій праворозуміння, оскільки це виходить за межі нашого дослідження, а до того ж досить добре зроблено іншими авторами [4; 5], висловимо свою підтримку тим науковцям, які вважають, що право є правовим феноменом, що існує в різних проявах, формах, як-от правових звичаях, прецедентах, нормативних договорах, правових актах [6]. Подібний висновок пояснюється насамперед тим, що право є духовним феноменом, який ґрунтується на ідеалах справедливості, індивідуальної свободи, рівності, суспільної злагоди та інших цінностях, котрі у багатьох випадках можуть перебувати за межами закону.

Переносячи зроблений висновок на предмет нашого дослідження, у найбільш загальному розумінні систему права необхідно визначити як сукупність нормативно невизначених, а також нормативно визначених регуляторів, за допомогою яких здійснюється вплив на поведінку та свідомість учасників суспільних відносин. Як бачимо, подібне розуміння права суттєво відрізняється від сформульованого за радянських часів і доводить, що система радянського права була суттєво обмеженою у своїх змістовних характеристиках.

Відтак, можна стверджувати, що система права має два рівні: «базовий» та «поточний». У межах «базового» рівня зосереджено норми, вироблені протягом усього часу існування людства, які діють незалежно від будь-яких змін та уособлюються перш за все у принципах права – верховенстві права, справедливості, рівності, правової держави. Норми «базового» рівня існують об’єктивно, незалежно від волі та бажання законодавця, окремих осіб. Тому у межах цього рівня система права є об’єктивним утворенням. Вважаємо, що саме наявність «базового» рівня системи права стала передумовою для євроінтеграційного процесу, учасниками до якого є нині чимало розвинутих європейських країн. Одним із завдань цього процесу називається створення єдиної правової системи об’єднаної Європи [7], яка саме й може бути створена завдяки наявності у кожній з країн, що входить до складу Європейського Союзу, «базового» рівня системи права. Цей рівень стає основою для формування «поточного» рівня системи права, внутрішній обсяг якого залежить від багатьох чинників – розвитку правосвідомості, культурного рівня, форми правління, активності законодавчого процесу тощо, що дозволяє, як наслідок, вести мову про його суб’єктивні характеристики. В ідеальному варіанті названі рівні системи права мають узгоджуватися між собою, функціонувати у межах однієї мети – досягнення збалансованого та узгодженого з потребами окремої особистості, суспільства та держави регулювання суспільних відносин. Розрив між «базовим» та «поточним» рівнем призводить відповідно до виникнення суперечностей між правом та законом, деструктивних процесів усередині системи права, що найбільш яскраво спостерігалось на прикладі радянської системи права. Ось чому ми не поділяємо думку, що система права є «рукотворним» явищем [8]. Такий висновок є справедливим лише почасти.

Намагаючись зрозуміти систему права, не можна обійти увагою також і питання про поділ права на приватне та публічне. Переконані, що введення у вітчизняну правову науку вчення про предмет правового регулювання було здійснено саме на тлі відмови від теорії приватного та публічного права. Не вдаючись до аналізу останньої зауважимо, що з точки зору теорії систем більш логічним та закономірним виглядає поділ системи права – яка, як і будь-яка інша система, має ієрархічну побудову – саме на підсистему приватного та підсистему публічного права, а вже потім поділ кожної з них на системи більш низького рівня – системи окремих галузей приватного та публічного права.

Система права, утворена з сукупності взаємопов’язаних та таких, що знаходяться у стані взаємодії, елементів, писаних та неписаних норм права, є цілісним утворенням, яке наділене певною сукупністю якостей, що утворилися шляхом об’єднання, взаємопроникнення та взаємодоповнення властивостей її елементів. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що елементи системи права первісно, тобто до об’єднання у систему, також характеризувалися певними якостями. Однак виникає питання, а чи були вони первісно однаковими для всіх норм?

Розмірковуючи про якості або характеристики окремої правової норми, насамперед треба пам’ятати, що право (норма права) є регулятором поведінки людини, поведінки, яка завжди заснована на певному інтересі. Під інтересом необхідно розуміти об’єктивне ставлення соціальних об’єктів (індивіда, групи, суспільства) до явищ та предметів навколишньої дійсності, яке обумовлене положенням останніх і яке включає у себе їх об’єктивно існуючі соціальні потреби та шляхи і засоби задоволення [9]. Інтереси прийнято поділяти на приватні та публічні [10]. Як відомо, ця закономірність була покладена в основу давньоримської теорії поділу права на приватне та публічне, автором якої вважається Ульпіан. У титулі першому «Про правосуддя та право» книги першої «Дигести або Пандекти» він писав, що право поділяється на дві частини: публічне і приватне. Головним критерієм такого поділу він обрав поняття інтересу [8].

Зазначена теорія не втратила свого значення і сьогодні. Вона прийнята до застосування у чималій кількості країн світу, імплементована в їх правову науку та законодавство, ставши надійним засобом подолання або зняття протиріч між двома суспільними інтересами: індивідуальною свободою людини та загальним благом. Доказом її життєздатності може бути також і невдала спроба радянських ідеологів розбудови правової системи без врахування наявного діалектичного взаємозв’язку між приватним та публічним у суспільних відносинах. Усі ці факти беззаперечно свідчать про необхідність урахування принципу поділу права та приватне та публічне у пізнанні сутності національної системи права.

Розглядаючи сутність та головні ознаки приватного та публічного права, про які вже неодноразово йшлося у науковій літературі [11; 12], зупинимося лише на найбільш наближених до теми нашого дослідження.

Процеси національного державотворення, які розпочалися в Україні на початку 90-х рр. і знайшли поступове закріплення як на інституційному, так і нормативному рівнях, відбуваються з дотриманням принципів, сформульованих у Преамбулі до Конституції України, а також у її тексті [13], зокрема, забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя є найважливішим пріоритетом для суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави Україна. Цей принцип став своєрідною вимогою до національного права, яке має досягти такого рівня досконалості, коли найголовніші складові його системи (приватне та публічне право) мають вільно взаємодіяти між собою, обумовлені як взаємозв’язком суспільних інтересів (приватних і публічних), так і їх власним призначенням, доповнюючи одна одну завдяки досягненню певного рівня внутрішньої рівноваги [8]. Досягнення цих цілей здійснюється через поділ права на приватне та публічне, які, відповідно, є необхідними та обов’язковими елементами системи національного права.

Подібний поділ системи права відповідає також і поглядам на внутрішню побудову системи як явища, у межах якої можуть бути об’єднані елементи (норми поведінки) у системні утворення (частина) у разі, якщо зв’язки, які виникають між елементами такого утворення, відрізняються від зв’язків, що є між елементом і системою. Все це має відношення і до системи права та її підсистем – приватного та публічного права. Так, зв’язки, які виникають між елементами у межах системи права, обумовлені необхідністю відповідно до потреб окремої особи, суспільства та держави регулювання усієї сукупності суспільних відносин, які знаходять прояв у державі та суспільстві.

Система ж приватного права об’єднує елементи, зв’язки між якими обмежені необхідністю регулювання порядку здійснення тих відносин, які розвиваються під власну відповідальність їх учасників та які пов’язані з індивідуальними інтересами останніх. Що ж до системи публічного права, то зв’язки її компонентів формуються не з усіма елементами системи права, а лише з тими, що відповідають за регулювання порядку забезпечення загального (суспільного) блага, легітимізації державного втручання у сферу приватного або суспільного інтересу. Доречними у зв’язку з цим виглядають слова В. В. Синіцина, який писав, що право приватне та публічне утворюють своєрідні полюси єдиної системи права, які слугують тими протиріччями, котрі поміщені всередину явищ, обумовлюють їх життя [14].

Отже, роблячи попередній висновок з викладеного, наголосимо, що система права складається з двох підсистем – системи приватного права та системи публічного права. З огляду на намагання вітчизняних учених «розкласти» систему права на галузі, необхідно відповісти на питання про можливість виділення галузевих систем у межах системи приватного та системи публічного права. Певні, що подальша диференціація системи права суттєво ускладнюється тим, що особливості зв’язків між елементами систем приватного та публічного права незмінно проявляться між елементами системних утвореннях наступного рівня – системах галузей права за тією лише відмінністю, що вони будуть більш конкретизованими щодо певних сфер, напрямків діяльності чи об’єктів. Навколо цих конкретизованих зв’язків може здійснюватися об’єднання галузевих норм. Однак оскільки система права, як і будь-яка інша система, є не механічним утворенням, розмежування підсистем приватного та публічного права, так само як і систем галузевих норм, є надзвичайно складною і очевидно малоперспективною справою. Це засвідчив досвід радянської теорії системи права, у межах якої вчені намагалися знайти критерії чіткого розмежування галузей права, однак безуспішно [Див. : 15]. І головна причина, на наше переконання, у тому, що вчені забували, що після об’єднання норм у систему, викликаного необхідністю максимально повного регулювання суспільних відносин з урахуванням численних інтересів суб’єктів права, між ними виникли міцні та глибокі зв’язки та відносини, а самі норми утворили особливу єдність із середовищем – суспільними відносинами. Інакше кажучи, система права як динамічне утворення постійно змінює свою внутрішню структуру через взаємозв’язок та взаємодію своїх елементів, а тому розмежування цих елементів стає просто неможливим. Це, зокрема, проявляється і практично: норми публічного права під час регулювання публічно-правових відносин доповнюються нормами приватного права і навпаки. Досить згадати хоча б інститут адміністративного договору, який являє собою поєднання норм, які входять до системи приватного та системи публічного права, або про «приватизацію» публічних функцій [16] чи виконання окремих державних функцій суб’єктами приватного права (НАК «Нафтогаз України»). Такий симбіоз норм проявляється не лише щодо норм регулятивної групи, але й щодо норм охоронного виду. «Охоронні обов’язки, – пише Е. Шмідт-Ассманн, – не можуть виконуватися винятково на основі норм публічного права чи шляхом уповноваження органів публічної адміністрації на виконання певних адміністративних дій. Адже у розпорядженні законодавця знаходяться усі сфери системи права, передусім також приватне право та приватноправові норми, які допомагають досягти збалансування інтересів і врегулювання конфліктів» [17, с. 75].

Отож досліджуючи складові елементи системи права – систему приватного та систему публічного права, систему галузевого права, – слід постійно пам’ятати, що термін «самостійна галузь» є певною мірою абстрактним, своєрідною догматичною моделлю, яка дозволяє у першу чергу досягти виконання теоретичних завдань – зрозуміти складність та певним чином пізнати внутрішню побудову системи права, здійснити систематизацію правового матеріалу для його вивчення, викладання тощо. Проте у сфері правозастосування говорити про існування дійсно самостійних галузей права навряд чи можливо. У зв’язку з цим логічним постає висновок, що система права скоріше є комплексним, а не галузевим утворенням, яка має своїм завдання окреслення передусім зовнішніх меж права.

Повертаючись до сутності приватного та публічного права, а також утворюваних ними систем, варто наголосити, що кожна з цих частин, кожна з цих систем володіє своєю внутрішньою специфікою, викликаною особливим призначенням норм приватного та публічного права. З огляду на це можна припустити, що внутрішній поділ системи приватного та публічного права обумовлюється різними чинниками. Тобто, не слід намагатися зрозуміти внутрішню будову системи приватного та публічного права виходячи з одного критерію (предмета правового регулювання), який насправді не може бути спільним для них обох одночасно. Підтримку цієї ідеї можна знайти на сторінках зарубіжної літератури, де також наголошується, що система приватного права спирається на приватну автономію та власну динаміку вільного економічного устрою, тобто ті «стовпи», які є чужими для публічного права, тоді як публічне право наділене особливим завданням забезпечення загального блага, що пояснює його особливу організацію [17, с. 326–328].

Таким чином, підсумовуючи, необхідно ще раз наголосити, що система права є цілісним комплексом відмежованих, взаємопов’язаних і взаємодіючих один з одним елементів – норм писаного та неписаного права, які утворюють особливу єдність із суспільними відносинами, що знаходять прояв у суспільстві та державі. Система права є ієрархічним утворенням, у межах якого можуть бути виділені дві основні підсистеми – система приватного права та система публічного права, кожна з яких, у свою чергу, містить системні утворення галузевих норм (галузі права). Разом з цим ієрархічна побудова системи права не може розглядатися підставою для висновку про підпорядкованість норм права, оскільки усі вони об’єднані винятково горизонтальними зв’язками, являючи собою елементи єдиної правової дійсності.

Список використаних джерел:

1. Головатий С. Верховенство право, або ж правовладдя: вкотре про доктринальні манівці вітчизняної науки / С. Головатий // Право України. – 2010. – № 4. – С. 206–219.

2. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] / О. Ф. Скакун ; пер. з рос. – Х. : Консум, 2001. – 656 с.

3. Козюбра М. Праворозуміння: поняття, типи та рівні / М. Козюбра // Право України. – 2010. – № 4. – С. 11–20.

4. Гайворонская Я. В. К вопросу о понимании правовых и юридических норм / Я. В. Гайворонская // Правоведение. – 2001 – № 3. – С. 39–45.

5. Мартышин О. В. Совместимы ли основные типы понимания права? / О. В. Мартышин // Государство и право. – 2003. – № 6. – С. 13–21.

6. Гущина Н. А. Системные святи в праве / Н. А. Гущина // Право и политика. – 2005. – № 5. – С. 10–14.

7. Мельник Р. С. Система вітчизняного адміністративного права та євроінтеграція України: до питання пошуку взаємозв’язку / Р. С. Мельник // Право України. – 2010. – № 8. – С. 116–122

8. Селіванов В. Діалектика приватного та публічного в правовому регулюванні / В. Селіванов, Н. Діденко // Право України. – 2001. – № 11. – С. 15–22.

9. Кряжков А. В. Публичный интерес: понятие, виды и защита / А. В. Кряжков // Государство и право. – 1999. – № 10. – С. 91–99.

10. Рабинович П. Природне право: діалектика приватного й публічного / П. Рабинович // Право України. – 2004. – № 9. – С. 61–67.

11. Азімов Ч. Про приватне і публічне право / Ч. Азімов // Право України. – 1995. – № 1. – С. 32–34

12. Дорохин С. В. Деление права на публичное и частное. Поиск критериев / С. В. Дорохин // Юрист. – 2002. – № 9. – С. 2–13.

13. Конституція України : [прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 року ] : зі змінами та доповненнями. – Х. : Весна, 2008. – 48 с.

14. Синицын В. Частное и публичное право / В. Синицын // Вестник советской юстиции. – 1928. – № 17. – С. 503–505.

15. Макеева Е. М. Обзор дискуссий о системе права Российской Федерации / Е. М. Макеева // Вестник Московск. ун-та : Серия 11. Право. – 2006. – № 1. – С. 93–101.

16. Krölls A. Privatisierung der öffentlichen Sicherheit in Fußgängerzonen? / A. Krölls // NVwZ. – 1999. – Heft 3. – S. 233–240.

17. Шмідт-Ассманн Е. Загальне адміністративне право як ідея врегулювання: основні засади та завдання систематики адміністративного права / Е. Шмідт-Ассманн ; пер. з нім. Г. Рижков, І. Сойко, А. Баканов ; відп. ред. О. Сироїд. – [2–ге вид., перероб. та доп.]. – К. : К.І.С., 2009. – 552 с.